Уривок «Шпаргалка»

The speaker struggles to balance carrying hot coffee and a box of donuts while trying to open a door, reflecting on entering Nathan's apartment. They encounter Kelsi, one of Nathan's friends, who seems hostile. The speaker reminisces about their friendship with Nathan, from high school to present, highlighting their bond and Nathan's determination in football. Nathan's friendship has endured despite time and distance, as they reunite in Los Angeles. Kelsi seems resentful of the speaker's close relationship with Nathan. The story emphasizes the enduring friendship and mutual support between the speaker and Nathan through various life challenges and successes. Балансувати з двома склянками гарячевної кави і коробкою пончиків, паралельно намагаючись відчинити вхідні двері, не так і просто. Але оскільки я, найкраща подруга, якої тільки можна бажати, про що я нагадаю Нейтану, щойно потраплю до його квартири, мені це вдається. Сичу від того, що кава хлюпає на зап'ясток крізь маленький отвір у кристі, коли повертаю замок. Шкіра у мене світла, тож ймовірність появи на цьому місці агресивно-червоної плями дорівнює одному мільйону відсотків. Тієї ж миті, як заходжу до квартири Нейтана, яку насправді квартирою і не назвеш, адже вона завбільшки з добрих п'ять квартир, складених разом. Його знайомий чистий і свіжий аромат врізається у мене наче автобус. Мені цей запах настільки знайомий, що, думаю, я могла б знайти його за ним, як той бладхаунд, якби Нейтан колись загубився. П'яткою тенісного кросівка, затріскою за собою двері з достатнім ентузіазмом, щоб попередити Нейтана про себе на цій території. До уваги всіх гаряченьких квотербаків. Прикривайте свої гарненькі тойво у будинку жінка з голодними очима. З кухні долинає високий лемент. І я одразу суплюся. Завернувши туди, знаходжу жінку в світло-рожевому спальному комплекті з шортів і майки на тонких бретелях, яка забилася за віддалений куток вигнутої білої мармурової стільниці. Вона притискає до грудей м'ясний ніж. Між нами величезний острівець, та з її вирічених очей можна було б подумати, що я таке саме столове приладдя притискаю до її сонної артерії. Не підходь, пищить вона, і я одразу закочую очі, бо навіщо аж так верещати. Звук такий, ніби у неї прищіпка на носі, і вона нещодавно вдихнула цілу повітряну кульку гелію. Я б підняла руки, щоб мене на смерть не зарізали. Але вони ж наче зайняті смаколиками на сніданок, ніж тяками для мене і Нейтона, а не для пани Писклі. Та це не перший мій досвід з однією з нейтонових подружок. Тож роблю те, що завжди і усміхаюся до Келсі. І так, знаю, як її звуть, бо хоч вона і вдає, що не пам'ятає мене, щоразу, як ми бачимося, вони з нейтоном зустрічаються вже кілька місяців, і ми не раз перетиналися. Не уявляю, як він проводить часи з цією жінкою. Вона цілковита протилежність людини, яку для нього обрала б я, як і всі вони. Келсі, це я, Брі, пам'ятаєш? Найкраща подруга Нейтона зі старшої школи, жінка, яка була тут до тебе і надовго залишиться після тебе. Пам'ятаєш мене? Вона видуває глибокий фух і полегшено горбить плечі. О, Господи, Брі, ти мене до смерті налякала. Я вже подумала, що це якась стрьомна фанатка сюди вдерлася. Вона опускає ніж, здіймає одну ідеально доглянуту брову, і не те, щоб тихо бурчить, з іншого боку десь так і є. Я примружуюсь до неї з натягнутою усмішкою. Нейтон уже прокинувся? Зараз пів на сьому, ранок вівторка, тож я впевнена, що він уже встав. Кожна дівчина Нейтона знає. Якщо вона бажає за цілий день узагалі його побачити, то має прокинутися так само рано, як і він. Тому, власне, келсі в сотиновій піжанці і стовбичать посеред кухні з незадоволеним виглядом. Ніхто не любить ранок так, як Нейтон. Ну, хіба що і я. Я також ранок обожнюю. Але ми такі собі диваки. Вона повільно повертає до мене голову, і в її маленьких, світлоблакитних очах палає ненависть. Так, він у душі. До нашої пробіжки келсі дивиться на мене, наче її глибоко засмучує потреба пояснювати. Я випадково врізалася в нього, коли зайшла на кухню кілька хвилин тому. Він тримав свій протеїновий коктейль і, закінчує розповідь самим лише роздратованим жестом, який замість неї промовляє «Я перекинула на Нейтона його коктейль». Думаю, їй нестерпно вивнувати, що вона впорола щось людське. Тож мені стає її шкода. І я відвертаюся, щоб поставити коробку з пончиками на абсурдно гігантський острівок посеред кухні. У Нейтона фантастична кухня. Спроєктована в монохромних тонах кремового, чорного і мідного кольорів. А розкішне вікно на всю стіну виходить на океан. Найбільше у світі люблю готувати саме тут, де все цілковито протилежне до моєї жалюгідної сміттярки за п'ять кварталів звідси. Зате та маленька сміттярка мені по кишені. І розташована близько до балетної студії, тож загалом немає на що нарікати. Я певна, що це не страшно. Нейтон ніколи не сердиться на такі речі, кажу Келсі в останнє, пилипаючи білим прапором. А вона дістає самурайський меч і розрубує його на клаптики. Я вже це знаю. Що ж, тоді добренько. Роблю перший ковток кави, і вона зігріває мене під холодним поглядом Келсі. Нічого не лишається, окрім як чекати, поки Нейтон спливе на поверхню, і ми зможемо дотриматися нашої вівторкової традиції. Започаткували її ще ген-ген в одинадцятому класі. Тоді я була самопроголошеною самітницею. Не тому, що не любила людейчих соціалізуватися, а через те, що жила і дихала балетом. Мама бувало підбурювала мене пропускати танці, щоб сходити на якусь вечірку чи побути з друзями. Часи, коли тобі можна просто бути дитиною і розважатися, не триватимуть вічно. Балет – це ще не все. Будувати життя поза ним також важливо, не раз повторювала вона. И, конечно, как и большинство слушательных подростков, я не слушала. Между танцами и работой в ресторане после школы у меня и правда друзей не было. А тогда стал он. Я хотела улучшить выдержанность, так что начала перед уроками бегать школьным треком. И единственным доступным для этого дня в моем раскладе был вивторок. Одного утра пришла и удивилась, что там уже бегает другой ученик. Не просто какой-то ученик, а сам капитан школьной футбольной команды. Пан Гарньон Михте Вессон. У Нейтана не было периода невзграбности. В шестнадцать он имел выгляд двадцатипятилетнего. Так несправедливо. Спортсмены считались грубыми, шовинистичными, понятными. Но только не Нейтан. Он заметил меня в моих потертых кроссовках с кучерявой гулькой самым грязным в мире волосом и остановился. Подошел и отрекомендовался своей своей коронной улыбкой и спросил, хотел ли я бегать с ним. Всю дорогу мы проговорили. Мы стали самыми лучшими друзьями, которые, несмотря на разное выхование, имеют столько всего общего. Ага, вы уже догадались. Он из богатой семьи. Его отец — глава технологической компании. Никогда не привлекал особой внимание сына, кроме того, что мог похизуваться с ним на поле для гольфа перед друзьями из работы. А мама, в основном, просто приседала на него, чтобы достигать вершин и тянула ее с собой в центр внимания. У них всегда были деньги. А вот чего не было, пока Нейтан не прославился, так это социальный статус. Если вы вдруг не догадались, я не большая уважительница его родителей. Короче, так началась наша верторковая традиция. А в какую-то мгновенность я попала на Нейтана, можно сказать, с точностью до секунды. Мы бегали в последнее время ее первой пробежки, когда он поднял меня за руку. Он остановился, а тогда поднялся и зашнуровал мне кроссовок. Мог бы просто сказать, что не хорошо, но нет, Нейтан не такой. Неважно, кто ты и насколько известный он, если у тебя развязалась шнуровка, он ее тебе завяжет. Никогда не встретила такого. С первого дня втрескалась в него по самим ухам. Мы оба решительно стремились достигнуть успеха, несмотря на такую юность. Он всегда знал, что останется в национальной футбольной лизе, а я знала, что вступлю в школу Джульярда и потом танцуем в трупе. Одна из этих мечток произошла, а другая нет. К сожалению, мы потеряли связь во время колледжа. Хорошо, это и я потеряла связь, но из-за счастливой случайности я переехала в Лос-Анджелес после выпуска, когда один друг сказал, что другой друг подшуковывал себе помощника-инструктора для танцевальной студии. Именно тогда, как Нейтан подписал контракт с лос-анджелесскими акулами и так же переехал в город. Мы встретились один на одном в каверне. Он спросил, хотел ли я побежать в вторник, как в старые времена, а дальше все сложилось само собой. Наша дружба мгновенно продолжалась, как будто вообще времени не прошло, а мое сердце, к сожалению, кинулось к нему так же, как и тогда. Что интересно, от Нейтана никогда не ожидали таких высот в карьере, которых он достиг. Нет, Нейтана Дональдсона отбрали в седьмом раунде, и он пледно грел лавку, как запасной квотербек, вдоль целых двух лет. Но он никогда не потерял мотивацию. Работал тяжче, тренировался за взятие шеи усилия, и уверен, что, когда настанет его время выйти на поле, он будет готов. Потому что именно так Нейтан берется до всего в жизни.